Терен зацвів

Терпко розцвітає терен. Чіпко тримається корінням землі. Уперто впирається вітрам. Морози йому - ніщо.
Багато бачив і витерпів він під копитами часу. Жодна сила не змогла винищити його.
Уміє захищати себе терен. Обережним треба бути з ним - колючий.
Мудрий він у своїй недоступності. Дивну силу має. Вабить очі й притягує думку.
Красивий терен, коли цвіте. Манять до себе його ягоди, що пахнуть небесами. Чомусь і тривожать вони, як густі хмари.
Бо крутий норов має. Не кожному спокій несе.
П'янить і ранить, лікує і бентежить. І дає надію, як ніжно-сумна пісня, в якій він є.
Таке й життя людей в оповіданнях і повісті цієї книжки. Весь час вони в роботі. У випробуваннях любов'ю, болем і сльозами. У тривогах за свої гріхи. І в молитвах до Бога.
Вони красиві й тоді, коли щось і незграбно роблять. Добрі й ніжні, хоч комусь від того й болить. Життєлюбність не покидає їх і за мить до смерті. Бо вірять, що й на Небесах є життя.
Отакі люди, з якими зрісся у своїй творчості Дмитро Кешеля. Мусимо їх любити. Бо не любити їх не можна. Гріх не любити їх.
А терен таки зацвів.