Свято останнього млива

Видання містить три романи: "Свято останнього млива", "Зрушені люди", "Гріх без прощення".
"Свято останнього млива":  роман написано в 70-ті рр. ХХ ст., а вперше вийшов він, побувавши за десяток літ у багатьох редакціях, де автору "допомагали переосмислити хибну концепцію твору" (цитата з чергового видавничого висновку). Письменник не міг дозволити собі прямих оцінок того, що було скоєно на Посуллі, та, зрештою, й не це було його художнім задумом: він мав показати життя своїх земляків, "найдревніших з древніх порічковиків", а вже вдумливий читач мав би уявити, що було втрачене, і пережити, разом з автором, біль утрат. Та й у цьому йому ставили перепони, часом нездоланні.
Роман складається з низки самодостатніх оповідей про окремих прикметних осіб села Мокловоди (назва не історична, умовно-символічна) та інших сіл або про якісь пам'ятні події в неписаному літописі краю. Не завжди  вони пов'язані сюжетно, здебільше поєднані самою ситуацією зміни життя – чеканням переселення, самим переселенням, прощанням з коренями своєї долі... 
"Зрушені люди": у 1956 р. на Дніпрі розпочалося будівництво Кременчуцької ГЕС. Воно велося ударними темпами, ударними ж темпами створено Кременчуцьке море – одне з низки тих, що змінили ландшафт  Подніпров'я. Затоплено й знищено не просто 220 тисяч гектарів родючих земель і розкішних луків, мальовничі плавні,  – вигублено десятки стародавніх сіл серцевинної України, де дихала родова пам'ять і національні традиції; завдано тяжкої кривди 100 тис. селян-виселенців. Це була глуха, безмовна трагедія, похована за пропагандистською завісою гасел про дешеву електроенергію, піднесення економіки, поліпшення побуту селян, яких переселять у кращі будинки й умовини… Цю трагедію, житейськими і духовними вимірами співмірну з Чорнобилем, було замовчано і забуто, забутою вона залишається й нині. Одним із небагатьох, хто намагався розповісти  про неї Україні, був Феодосій Роговий.
"Гріх без прощення": останній роман автора – залишився незакінчений. Це мав бути свого роду історичний підсумок шляхам його постійних героїв та всьому, що вони пережили – як частина українського народу. Тут і те саме «куркулення», і СВУ, і голодомор, і покалічені війною долі, і Сибір… Але є і новий аспект: «хто вітрові служить, тому димом платять». Хто кривим оком поглядав на справдешню Україну, хто служив чужим ідолам, – той приходить до межі життя з порожньою душею, і це йому найтяжча розплата за гріх самозречення.