Слідами забутих пам’ятників

Пам’ятники як люди. Народжуються від майстерності чи бракоробства їх творців, живуть, як уже їм визначила доля, хворіють і страждають від природних катаклізмів та набутих вад, і, врешті, відходять у свої, пам’ятникові, засвіти – од часу, руйнувань і знищень, старості.
Часом пам’ятники поймає страх перед людською комедією – комічною й трагічною, злету і падіння, життя і смерті, – яка підносить мармурові, бронзові й цементовані шедеври і боввани на недосяжні для смертних висоти та ідеали. А що пам’ять і кожного з нас, і спільноти громадян – неоднакова, зосібна у містян різних поколінь, професій і уподобань, ідейних шаблонів, національностей і релігій, зрозумілим є наше непереборне хотіння олюднювати міську історію. А тим часом пам’ятники як фігури часу розкидали, розкидають і розкидатимуть на загальноєвропейські шахівниці сумління. Вони ж бо, залишені напризволяще своїми будівничими поміж своїх і чужих народів у вигляді монументів цісарям і цісаревій, князям і королям, полководцям і невідомим воякам, партійним бонзам і святим угодникам, мусять боронитися од часу і людей, якими теж колись були…