Пригодницькі оповідки про мишачу сімейку

У просторому блакитному небі, на великій-привеликій хмарині, зробленій із найніжнішої і найм"якішої бавовни, жило двійко сіреньких мишок. Одна з них мала біленьку цятку на мордочці, можливо, через це звали її Мушкою, а можливо, що була вона меншою ніж інші миші. Нікому й на думку б не спало при зустрічі з Мушкою, що ця крихітка була мамою і мала манюсінького синочка із товстеньким животиком, якого звали Мишком. Мушка, як усі мами, була дуже турботливою і навіть занадто переймалася дитинчам — чи не замерз бува у лапки, чи вологий носик, чи не буркає зголоднілий животик... Мишко, як усі маленькі дітки, понад усе любив гратися. І хоча мишеня було лагідним і люблячим синочком і намагалося ніколи не засмучувати свою матусю, все ж таки Мушка інколи журилася Мишком, бо вважала його ігри пустотливими, збитошними. Куди краще було б, якби він сидів спокійненько біля веселки і вчився малювати, або допомагав би мамі лущити колоски пшениці, які приносили їм друзі-пташки на сніданок. Натомість жваве мишеня рідко сиділо на місці, часом здавалось, що маля колись проковтнуло м"ячик від гри в пінг-понг, який продовжує стрибати у нього в животику. Мушка багато раз говорила Мишкові, що чемні мишенята не зав"язують у вузол сонячні промінчики і не витанцьовують гопака на грозових хмаринах, а інколи вона згадувала себе в дитинстві та пискотливо сміялася, милуючись пустощами сина...